A theme of the age, at least in the developed world, is that people crave silence and can find none. The roar of traffic, the ceaseless beep of phones, digital announcements in buses and trains, TV sets blaring even in empty offices, are an endless battery and distraction. The human race is exhausting itself with noise and longs for its opposite—whether in the wilds, on the wide ocean or in some retreat dedicated to stillness and concentration. Alain Corbin, a history professor, writes from his refuge in the Sorbonne, and Erling Kagge, a Norwegian explorer, from his memories of the wastes of Antarctica, where both have tried to escape.
And yet, as Mr Corbin points out in "A History of Silence", there is probably no more noise than there used to be. Before pneumatic tyres, city streets were full of the deafening clang of metal-rimmed wheels and horseshoes on stone. Before voluntary isolation on mobile phones, buses and trains rang with conversation. Newspaper-sellers did not leave their wares in a mute pile, but advertised them at top volume, as did vendors of cherries, violets and fresh mackerel. The theatre and the opera were a chaos of huzzahs and barracking. Even in the countryside, peasants sang as they drudged. They don’t sing now.
What has changed is not so much the level of noise, which previous centuries also complained about, but the level of distraction, which occupies the space that silence might invade. There looms another paradox, because when it does invade—in the depths of a pine forest, in the naked desert, in a suddenly vacated room—it often proves unnerving rather than welcome. Dread creeps in; the ear instinctively fastens on anything, whether fire-hiss or bird call or susurrus of leaves, that will save it from this unknown emptiness. People want silence, but not that much. | Вічна тема, принаймні в розвиненій країні, це тема людей, які пристрасно бажають тиші і не знаходять її. Шум вуличного руху, безперервні дзвінки телефонів, електронні об'яви в автобусах і поїздах, телевізори, включені на повну гучність навіть в порожніх офісах, є нескінченними і відволікаючими. Людська раса утомлює себе шумом і прагне своєї протилежності - чи то в дикій природі, чи то в широкому океані, чи то в деяких затишних місцях, присвячених спокою і концентрації. Наприклад, Ален Корбен, професор історії, пише в своєму затишному місці в Сорбонні, Ерлінг Кагге, дослідник Норвегії, згадує часи, проведені в Антарктиці, де обидва намагалися усамітнитися. Зараз же, як вказує А. Корбен в "Історії тиші", можливо існує не більше шуму, ніж раніше. До винаходу пневматичних шин міські вулиці були сповнені оглушливого брязкоту металевих оправ коліс і кінських підков по мостовій. До добровільної ізоляції на мобільних телефонах, розмовляли автобуси і поїзди. Продавці газет не лишали свій товар в німій купі, а рекламували їх на максимальній гучності, як робили це продавці черешні, фіалок і свіжої скумбрії. Театр і опера були в гусарському і казарменому хаосі. Навіть в сільській місцевості, сільські мешканці співали про те, як вони тяжко працювали. Зараз же вони не співають. Що змінилося, так це не стільки рівень шуму, на котрий в попередньому столітті також жалілися, скільки рівень відволікання, яке займає простір, котрий може втрутитися в тишу. Вимальовується ще один парадокс, тому що, коли він втручається - в глибини соснового лісу, в оголену пустелю, в несподівано звільнену кімнату - це часто доводить скоріше роздратування, ніж схвалення. Закрадається страх; вухо інстинктивно прислухається до чого завгодно, чи то до шипіння вогню, чи то до співу пташки, чи то до шелесту листя, що оберігатиме його від цієї невідомої пустоти. Люди прагнуть тиші, ну хоч трішечки. |